Євген Бензопил: Крузо

Пляжі, на які при великих хвилях викидаються з моря дельфіни;
пляжі, прогулюючись по яких, натрапляєш на знаряддя праці і перекинуті з крамом сундуки, – тут жив колись Крузо, Велика людина, що першою спромоглася осідлати черепаху.

30 років чекати повернення з острова на острів, 30 років доїти кіз, 30 років підпершись рушницею стояти на пагорбі в нерухомій тривозі, 30 років печалі, смутку і радості від дрібниць, 30 років і маємо драматичний ефект.

Хоч до всього цього мабуть просто звикаєш, як звикаєш до праски, до влади, до ранкової кави, до ранкової жінки.

І зім'ята вітром пшениця, ніби розбите військо на підступах до укріплень. І з цим також доводиться просто миритися, і з цим також необхідно щось робити, як і з незникомим часом, самотністю, відчаєм, старим псом, і тим папугою, що сидячи на гілці скоса поглядає на всеїдного П'ятницю.

Мабуть призвичаїтись дійсно не так і складно. Рік, два роки – і маєш всі атрибути відлюдника: безкінечну пам'ять, смердючу їжу, бороду, маєток, надію.

Та ж ось нізвідки таки приплив човен, і чергова утопія завершилася як завжди – нічим. І пам'ять, сповнена милосердних подробиць про останніх 30 років, викликає виключно біль і страждання, послужливу пустку.

І коли б, відпливаючи на шлюпці, спитали: „Що тривожить тебе, о Великий Крузо?" – то дивлячись крізь сльози на прив'язану до пальми козу, не зумів би вам відповісти.



Картинка виробництва Matt Flint