Карло Маркіоне у філармонії в Києві збацав Вівальді

До Києва завітав такий собі дядько Карло Маркіоне (Carlo Marchione) – прекрасний віртуоз академічної гітари, викладач, професор і хороший італійський мужчіна. Він дав майже сольний концерт у київській філармонії 28 жовтня. В Україні (виявляється) був тиждень італійської мови (мама-мія!). І от італійський гітарист завітав до нас сказати що він про все це думає.


На розігріві та акомпанементі був струнний «Київський камерний оркестр» (диригент Роман Койфман). Все розпочалося старовинною музикою: Вівальді, Россіні і теде. Сказати чесно, головний недолік концерту – гітару підсилювали за допомогою мікрофону та колонок. І тому вона звучала як «з труби». Чи «з шафи». Плюс багато гупаючих низьких частот. Все це для класичної гітари зло, і жахливо псує звук. Тому довелося дертися скрізь все це звукопідсилення до власне гітари.

В першому відділенні чуваки грали Вівальді (хто не знає - це той мужик що написав відомі «Врємєна года», зима там, весна, осінь, ну ви пойнялі). Так от. Грали Вівальді, концерти для лютні з оркестром. Лютня – це такий старовинний інструмент, схожий за звучанням на гітару, за формою на велику домру з широким грифом. Роль лютні грала гітара маестро Карло Маркіоне. Грала хріново. Таке враження, що чувак прийшов формально відтарабанить те що в нотах написано. Окрім того, ті партії, що він грав були занадто простими, щоб оцінити рівень цього дядька (а він у своїй сфері світова зірка). Потім він пішов, і Койфман дуже непогано зробив Сонату для струнних номер 3 Россіні. Перерва пройша в переживаннях про те, що концерт так собі, але. Але. Але! Але!!! Але, одразу після початку 2 відділу зал (принаймні редакція нашого заангажованого ЗМІ про культурку «ЖивиЙ») просто ойкнула від захоплення. Маркіоне виконував загалом нудного композитора Джуліані (теж італієць). Концерт для гітари з оркестром. Але це було просто неймовірно. Особливо йому вдалося перша частина (зветься Alllegro maestoso). Це не тільки майстерне володіння струмєнтом. Це творення динамічного, яскравого образу, і його (образу) деталізація. Щоб вам було зрозуміло, що відчувала редакція, уявіть, що колонну залу філармонії стала переповнювати прозора, але всеохопна рідина. Вона була всюди і лізла назовні. Залою літали (я нічого не пив і не курив) згустки, лінії музики, окремі фрази. Ах!

Закінчувався концерт зовсім не старовинною музикою. Організатори подумали пропіарити Італію з усіх боків, та вставили в імпрезу композитора Ніно Рота (тільки нєнадо казать, що ви такого не знаєте. Він написав оцю пєсєнку до фільма «Хресний батько»: пам-пара-папам-парабапам-парапаааааам). Київський камерний оркестр (вже без Карло Маркіоне) зіграв концерт для струнних товариша Рота. Вперше чув цю музику, загалом вона чудова, але трохи не вписувалась в загальну концепцію вечора.

А загалом хороший був концерт, угу.