Кобо Абе. Жінка в пісках

Це просто унікальна книжка, я вам кажу! Редакцію вона вразила так сильно, так тотально, що вже другий день ми тривожно спимо та озлоблено їмо гречку в пластиковому судочку. Гречка – вона в першому наближенні теж пісок: з гречки можна утворювати дюни в тарілці, гречка суха, і від неї теж противно в роті, гречка - вона проникає всюди, навіть в мозок. Але звісно роман не про гречку. Сюжет не буду переказувати, бо якщо захочете прочитати – буде взагалі не цікаво. Щось типу такого: японський викладач їде в якусь японську пустелю шукати японських жуків, а падлючі селяни кидають його у велику яму з піску, з якої він не може вибратися. Що далі? Читайте.

Книжка неочікувано багатопланова: перше, що просто заворожує – це сюжет. Нажаль, цікаві та захопливі історії в книжках – це те, що майже цілком втратилось, залишилося у підлітковому віці. Мало яка з книжок здатна захопити, але „Жінка в пісках” - саме така: автор тримає в напруженні до останнього рядку, майстерно оповідаючи історію.

Ще одне, що одразу впадає в очі (можливо мені просто здалося) – схожість на тексти Кафки. Безвихідь, безсенсовність, інколи абсурдність. Все це викликає пригніченість у читача. Слабкість перед стихією (піском, гречкою, океаном), або обставинами. Цей текст - прекрасна відповідь наївним ідеалістам, які кажуть: „Наш народ (український) – таке бидло, його куди поведеш, туди й пойде. Вони (народ) не здатні виходити на акції протесту, вони такі зашарені, такі жлобкуваті, такі міщанські, всі такі ходять з сірими пиками та ниють”, - кажуть ці йобані ідеалісти. Але нажаль є обставини, на які не можна закривати очі. Є такі обставини, які можна порівняти зі стихією, які в тисячу разів сильніші за людську силу волі, чи просто силу. Їх не видно, коли в тебе заможній чоловік, або контракт з жирною іноземною компанією, але такі не всі. Наша країна – вона теж обставина, так сталося, що вона така. І хуй так просто тут щосьможна змінити. Звинувачувати можна хіба себе за нерозуміння людей, які думають/живуть/змушені жити не так як їм може хотілося б.

Але знов до тексту: в ньому багато тез, які ніби говорять про те, що людина,вона як піщинка, її несе вітром разом з міліардами інших, людина – вона як жук, якого кожне чмо може просто роздушити ногою ненароком. Так, в нас є „громадянські права”, є „закони”, „правове поле”, але ці права – лише баночка, в яку ми можемо ховатися, коли більше немає порятунку. А в баночці отрута, бугага.

Може здатися, що книжка має гостросоціальне забарвлення, але от і ніфіга: це скоріше глибинне самокопання, розуміння безвиході, прийняття її як факту. Здається, автор і сам копирсається в собі, бо ж головний герой народився той саме день, що й Кобо Абе – 7 березня 1924 року, хоча звісно не факт

І останнє: книжка видана в пристойному перекладі (перекладач Іван Дзюб), а тому заворожує сама мова, якою написаний текст. Якись абсолютно самодостатній, ритмічний та м’який. Хороший текст, одним словом. Читайте, і буде вам „добро і зло”.