Петер Гандке, Жінка-шульга

Прочитав першу з 3-х повістей у цій книжці (так і називається: „Жінка-шульга”). Єдине, що можу сказати про цей текст – він досить незвично написаний. Він нагадує мені якийсь акваріум, де живуть невідомі мені риби. Акваріум – це межі тексту, риби – всі без виключення герої. У повісті йде мова про дуже емоційні штуки: самотність, божевілля, нещасливе кохання. Але емоції героїв там відсутні, є просто якісь рухи, слова, які вони (герої) ніби вимовляють, дії. Тобто текст всередині ніби порожній, як і кожен герой порожній всередині. Але не сприймайте це як недолік тексту – це його перевага, адже кожен читач може заповнювати цю порожнечу своїми власними сумними думками/роздратуваннями/радостями. Тим більше, ґрунт для цього є у багатьох жителів сучасних мегаполісів: це ті самі проблеми, що у героїв „Жінки-шульги” (самотність, тихе божевілля, нещасне кохання).

Додаткового ефекту „порожнечі” автор вочевидь досягає різноманітними замовчуваннями, мовчаннями, тишами і т.д. Герої дуже часто бояться бути щирими, постійно недоговорюють щось, роблять вигляд.

Не знаю, про що ще говорити у цій повісті – сюжет майже відсутній (жінку кинув чоловік - вона страждає - кінець). Здається текст виграє від гарного перекладу: читати його українською спокійно, приємно, око нічого не дратує, що ще може бути гарною ознакою.

Цю книжку попросив мене прочитати (і навіть люб’язно придбав її для мене) постійний автор нашого заангажованого ЗМІ Євген Бензопил. За це йому оголошується подяка.

Про Петера Гандке гарно написано тут