Б.О.М.Ж.і Прохасько та Іздрик

Редація „ЖивиЙ” ненадивидить ЖЖ (хто не знає, це така сосальна мережа). "Це вбивання часу, марні слова, угу", – аргументуємо ми. Але інколи трапляються цілком пристойні щоденнички, бо їх цікаво читати, або розглядати фотки. Один з таких - if-ro : хрін його знає чий це ЖЖ, очевидно, якись чувак з Франківська. Але він (цей чувак) зробив цікаву фотосесію: перевдягнув Прохаська та Іздрика (хто не знає, це письменники) в бомжів, вийшло дуже глибоко, як на нашу (не надто авторитетну) думку.
Частини двох фотосесій опубліковані на сайті газети „Галицький кореспондент” (не плутати з "Галицькими контрактами") разом зі вступною статтєю.



Повну версію фотосесій можна знайти тут, а також тут

БОМЖ (Без Ознак Мистецького Життя): майже текст-ілюстрація до майже фото-розповіді

Якшо в твоєму минулому було надто багато майбутнього, то майбутнє в тому минулому може розчинитись. І не настати...

Бомжі, нерентабельні люди, в яких спаралізована потреба необхідного, і коли вони потребують зайвого, то потребують зайве в обхід необхідного, попутньо відмовившись від стереотипів обов'язковості.

Бомжам не потрібно організовуватись в сім'ї, щоб бути ламкою «ланкою суспільства», з його градаціями, касаціями, санаціями, люстраціями, феляціями та іншими "асоціальними" приступами соціального.

Як би ми не облагороджували Працю, в замін на "облагородження" нею нас, все-ж будь-яка наймана робота - це експлуатація нашої недоосвіченості, або недокомпетентності, або недоумкуватості, або недосконалості, або невинахідливості, інакше кожен з нас би знайшов спосіб не працювати бодай найманцем.

Місто, в якому немає бомжів - неорганічне, як старий дендропарк без їжаків, бо частина людей майже генетично є бродячими псами, і відмовляється від привілеїв організованості, гарантій, стимулів, першостей та інших соціально-побутових невідворотностей. Якшо всі ми в якійсь мірі театральні ляльки, то вони - ляльки з обрізаними шнурками. Їхня свобода неконвертована, але вони з доброї волі (точніше з недоброї волі) стали позаду, замкнули чергу, подарували всім іншим можливість без будь-яких зусиль, апріорі бути не останніми. І тут треба віддати належне державі, яка цю соціальну верству оберігає від щезання значно ретельніше, ніж інші. Неформально всі вони - Бомжі Державного Значення, які самі є власними тілоохоронцями, і часто - самі собі є стінами, вікнами і гратами.

Ясно, що збомжовуються за різних обставин, мотивів і позивів, для когось це - психотип (який-небудь атмосфероцентрист), для когось- стан, з різними ступенями вимушеності і невимушеності, вродженості і виродженості, в когось- алергія на земне тяжіння, і опускаються руки, шо не роби, в когось - просто «завоздушилось» щось у світосприйнятті, і якусь внутрішню батарею більше неможливо наповнити теплом.

У бомжів є свої соціальні щаблі, і будь-які узагальнення - легкооскаржувані, але зразково-показовий БОМЖ (тобто усереднений)- це людина з фантомними почуттями, що належить до однойменної республіки-комуни, вона ж - постійно діючий стаціонар (в усіх сенсах), з неї винесли всі декорації, нічого бутафорського. Там немає звичної для нас диктатури календаря, захоплюватись великими числами - дрібно, загублено право голосу, поняття втрати девальвоване до максимальної кількості нулів, які можна вмістити на умовній неплатіжній їхній одиниці, а поняття "жити" замінено поняттям "гніздитись". А неблагополуччя їхнє не надумане, не самонавіяне, на відміну від загальновживаних міщанських неблагополуччь нащодень.

Проект "Без Ознак Мистецького Життя" (започаткований молодими львівськими літераторами в рамках і поза рамками журналу "ПРОСТО НЕБА") - це не маскарад, він мав би дати можливість бодай «глядачу» побути під бомжацьким «покривалом», хоча-б візуально показати, що поділ на бомжів і решту - дещо умовний, чіткої межі немає, обидва полюси взаємоінтегровані, а протилежні стани легше перетікають один в одного, ніж то здається. Бо збомжуватись може навіть пам'ятник, і навпаки: бомжі - це пам'ятники архітектури. Тільки недооплакані.