тролейбус номер 27

Постійний автор нашого незаангажованого журналу Євген Бензопил продовжує писати про бухло. У поета трагічна доля: сам він не може скуштувати навіть краплю алкоголю (бо вже випив 300 грамів горілки, а ще 3 кухля пива, цього занадто достатньо, кожна крапля буде зайвою). Проте на спонтанний постінг він ще здатний. Між іншим, йому вже було 27.

*

Катався по місту в тролейбусі номер 27, шукав любов, але нема любові в цьому місті, нема. Прийшов додому роззувся, зазирнув у черевик, там темно як в труні, але любові нема, нею там і не пахло. Дістався кухні, закурив, зварив пельмені, 21 пельменю, заглянув у каструлю – нема її і там, там одні пельмені, одні довбані пельмені, а любові немає, нема. Пішов в кімнату, скачав порнуху, дивлюсь, шукаю, мучаюся, тисну на паузу, розглядаю, витираю піт, сльози, але любові не знаходжу, немає любові, нема її. Повернувся на кухню, до холодильника, дістав пляшку джину, налив, закурив, випив

і так стало світло ніби проковтнув ціле сонце


читати далі

Євген Бензопил: Алкоголізм

Зовсім забув сказати! Євген Бензопил - геніяльний!
Редакція хуйзнаскільки розглядала його стіха, який він надав для публікації. Почухалася та опублікувала.


Алкоголізм

Присвячую друзям яким пропоную кинути пити
Спершу безладним був світ. Все в одній купі лежало. Аж раптом побачив я склянку й горілкою гланди змочив. Й світ зазвучав як молитва.
Лиш дурень в алкоголізмові бачить слабкості знак. Я ж бо випивши спираюсь на крила.
Що то за строгість така не пити аби дещицю себе уберегти? Утричі щасливішим чуюся за кухлем пінним ніж за книгою мудрості. Утричі красивіший коли сп’яну краю сльозу.
О алкоголізме, велителю мій, духу мого поводир, побач мене серед своїх і захисти від трагедій тверезих. Не зрадь свого вірного пса, подавай випити щовечора й зранку.
Без тебе і друзі не друзі, а усі жінки як повії. Випнуті делікатні груди, піхва як вістря спису. Хіба уздрів би без тебе я красу оцю, хіба порівняв би її дупку з Великим Римом?
Ніч була. Здійснилось усе що задумано вранці: напившись ми йдемо на здобич кралям і нашим ралом оремо їхні поля. Так слава ж тобі алкоглізме від статей обох що щасливі ніжаться в ліжку.
Без тебе ми пшик. Ти як Чіп і Дейл. Не до розпусти ти хилиш нас а душі від огуди рятуєш. Вічно тобі бути з нами й нікому нас не підняти на глум.
Алкоголізме мій ти виповнив сутність і я йду до тебе нагим.

йопта! а раніше він писав про алькоголізм усього лише так



читати далі

Чуваки! Я вам ото хочу сказати. Випадково згадав. Абсолютно випадково. Колись дуже давно років 10 а то й 15 тому а почув касєту. Це було просто ВАУ я тащився від кожної пісні, від кожного звуку. Це була група ZZ-top, а альбом називався Rhythmeen . так. Так от пройшло вже 10 років чи 15. І я знов випадково знайшов цей альбом. Звісно він вже у нормальній якості, але це все одно це той самий альбом, сука! Так! Я тащуся з кожної пісні з кожного звуку. Ця музика посідає разом з Невемайндом олімп мого музла, музла, яке зробило мене, мене, який не схожий на вас, суки, хоч ви і прекрасні. Слухайте його, все одно не зрозумієте, кайфуйте по – своєму, по по-моєму хуй прокайфуєте. Було б гарно випити віскі чи пива з Білі Гібонсом, йопта



читати далі

Петер Гандке, Жінка-шульга

Прочитав першу з 3-х повістей у цій книжці (так і називається: „Жінка-шульга”). Єдине, що можу сказати про цей текст – він досить незвично написаний. Він нагадує мені якийсь акваріум, де живуть невідомі мені риби. Акваріум – це межі тексту, риби – всі без виключення герої. У повісті йде мова про дуже емоційні штуки: самотність, божевілля, нещасливе кохання. Але емоції героїв там відсутні, є просто якісь рухи, слова, які вони (герої) ніби вимовляють, дії. Тобто текст всередині ніби порожній, як і кожен герой порожній всередині. Але не сприймайте це як недолік тексту – це його перевага, адже кожен читач може заповнювати цю порожнечу своїми власними сумними думками/роздратуваннями/радостями. Тим більше, ґрунт для цього є у багатьох жителів сучасних мегаполісів: це ті самі проблеми, що у героїв „Жінки-шульги” (самотність, тихе божевілля, нещасне кохання).

Додаткового ефекту „порожнечі” автор вочевидь досягає різноманітними замовчуваннями, мовчаннями, тишами і т.д. Герої дуже часто бояться бути щирими, постійно недоговорюють щось, роблять вигляд.

Не знаю, про що ще говорити у цій повісті – сюжет майже відсутній (жінку кинув чоловік - вона страждає - кінець). Здається текст виграє від гарного перекладу: читати його українською спокійно, приємно, око нічого не дратує, що ще може бути гарною ознакою.

Цю книжку попросив мене прочитати (і навіть люб’язно придбав її для мене) постійний автор нашого заангажованого ЗМІ Євген Бензопил. За це йому оголошується подяка.

Про Петера Гандке гарно написано тут



читати далі

Весіллє

все це записано гуртом Буття поблизу Херсона. Туди були насильно переселені бойки. Ці пісні рвуть мій моск.



читати далі

Грицько Чубай: Скоромовка не для вовка

Одразу відповім на запитання: скоромовка справді не для вовка, а для Івася. От так от. Тепер про книжку. Звісно зацікавився я нею виключно через те, що написав її мій улюблений поет Григорій Чубай. Звісно колись із задоволенням гортав дитячі книжки Абабигаламаги, (чи як її там ... абаби-галамаби, ... ну ви зрозуміли), але там мене цікавили більше картинки. В цьому альбомчику мені подобається все: і ілюстрації, і поезія також. Я навіть відчув себе дитинкою. Є в книжці трошки і "дитячих" версій "дорослих" віршів. Припустимо ось цей:

Коли стає зовсім-зовсім темно,
То й річка зупиняється –

Адже не знає вода,
Куди їй текти у темряві...

Але тут окунь швиденько бере
шматочок місяця до рота
та й пливе попереду води –
дорогу річці освітлює...

а „дорослий” вірш Чубая звучить так (точніше це пісня сина Грицька Тараса Чубая):

Ти не маєш довкола свічадонька жодного, де б не мала себе чужої.
Пошукай собі інших плес, щоб надивитись на себе.
Лиши для мене в магнітофоні пісеньку про своє залишання.
Свій біг зачавши жартома втечи таки насправді.

Піщаним берегом побіжи опівночі,
Нехай аж до ранку тутешня вода доганяє Тебе руслом,
Нехай біжить попереду сріблястий окунь
І шматочком місяця дорогу воді освітлює,
Дорогу воді освітлює.

Тобі услід не дивитимусь, лише листопадово очі заплющу.
Я цього не побачу, як листочки слідів опадуть із гіляччя стежок.
Сяде навпроти зозуля німа, в неї від літа іній на дзьобі.
Дам їй погортати торішній гербарій, що його назбирали вітер і Ти.

А потім у „Скоромовках не для вовка” читаю

Вранці стежка поміж снігів чорніє –
Ну, зовсім як безлисте дерево.

Але пройдуть Оленка з Васильком
До школи –
І виростають на дереві-стежці
Листочки слідів

Не відчуваєте схожості символікі, образів, і взагалі?

Але мені особисто сподобався найбільше вірш про Хмарку:

Хмарка йшла на іменини
До сестрички, до хмарини.

В подарунок дощ несла,
Й ненароком розлила.

Це геніально, як на мене.


читати далі

Кобо Абе. Жінка в пісках

Це просто унікальна книжка, я вам кажу! Редакцію вона вразила так сильно, так тотально, що вже другий день ми тривожно спимо та озлоблено їмо гречку в пластиковому судочку. Гречка – вона в першому наближенні теж пісок: з гречки можна утворювати дюни в тарілці, гречка суха, і від неї теж противно в роті, гречка - вона проникає всюди, навіть в мозок. Але звісно роман не про гречку. Сюжет не буду переказувати, бо якщо захочете прочитати – буде взагалі не цікаво. Щось типу такого: японський викладач їде в якусь японську пустелю шукати японських жуків, а падлючі селяни кидають його у велику яму з піску, з якої він не може вибратися. Що далі? Читайте.

Книжка неочікувано багатопланова: перше, що просто заворожує – це сюжет. Нажаль, цікаві та захопливі історії в книжках – це те, що майже цілком втратилось, залишилося у підлітковому віці. Мало яка з книжок здатна захопити, але „Жінка в пісках” - саме така: автор тримає в напруженні до останнього рядку, майстерно оповідаючи історію.

Ще одне, що одразу впадає в очі (можливо мені просто здалося) – схожість на тексти Кафки. Безвихідь, безсенсовність, інколи абсурдність. Все це викликає пригніченість у читача. Слабкість перед стихією (піском, гречкою, океаном), або обставинами. Цей текст - прекрасна відповідь наївним ідеалістам, які кажуть: „Наш народ (український) – таке бидло, його куди поведеш, туди й пойде. Вони (народ) не здатні виходити на акції протесту, вони такі зашарені, такі жлобкуваті, такі міщанські, всі такі ходять з сірими пиками та ниють”, - кажуть ці йобані ідеалісти. Але нажаль є обставини, на які не можна закривати очі. Є такі обставини, які можна порівняти зі стихією, які в тисячу разів сильніші за людську силу волі, чи просто силу. Їх не видно, коли в тебе заможній чоловік, або контракт з жирною іноземною компанією, але такі не всі. Наша країна – вона теж обставина, так сталося, що вона така. І хуй так просто тут щосьможна змінити. Звинувачувати можна хіба себе за нерозуміння людей, які думають/живуть/змушені жити не так як їм може хотілося б.

Але знов до тексту: в ньому багато тез, які ніби говорять про те, що людина,вона як піщинка, її несе вітром разом з міліардами інших, людина – вона як жук, якого кожне чмо може просто роздушити ногою ненароком. Так, в нас є „громадянські права”, є „закони”, „правове поле”, але ці права – лише баночка, в яку ми можемо ховатися, коли більше немає порятунку. А в баночці отрута, бугага.

Може здатися, що книжка має гостросоціальне забарвлення, але от і ніфіга: це скоріше глибинне самокопання, розуміння безвиході, прийняття її як факту. Здається, автор і сам копирсається в собі, бо ж головний герой народився той саме день, що й Кобо Абе – 7 березня 1924 року, хоча звісно не факт

І останнє: книжка видана в пристойному перекладі (перекладач Іван Дзюб), а тому заворожує сама мова, якою написаний текст. Якись абсолютно самодостатній, ритмічний та м’який. Хороший текст, одним словом. Читайте, і буде вам „добро і зло”.



читати далі